і ми зв’яжемось із вами найближчим часом
Коли мовчання стає
доказом: чи може
поведінка підозрюваного використовуватися
проти нього?



Загальна інформація
Людина має право мовчати. Але чи означає це, що її мовчання не матиме жодних наслідків? Чи може відмова відповідати на запитання, розблокувати телефон або пояснити походження коштів перетворитися на аргумент обвинувачення? І де проходить межа між правом особи на захист та спробою слідства трактувати її поведінку як ознаку винуватості?
Уявімо ситуацію: під час допиту підозрюваний відмовляється відповідати на запитання слідчого. Під час обшуку не надає пароль від мобільного телефону, не пояснює походження окремих документів і просить усі запитання адресувати через адвоката. Згодом у матеріалах кримінального провадження з'являється опис його поведінки: відмовлявся співпрацювати зі слідством, уникав пояснень, не надав доступу до інформації, яка могла мати доказове значення.
Фактично людина скористалася правами, гарантованими Конституцією та Кримінальним процесуальним кодексом України. Проте виникає ризик, що саме ця поведінка буде представлена як непряма ознака її причетності до злочину.
І тут постає принципове питання: чи може держава спочатку гарантувати людині право не свідчити проти себе, а потім використовувати реалізацію цього права як аргумент на користь обвинувачення?
Проблема значно глибша, ніж здається. Адже якщо мовчання може трактуватися як ознака вини, то право на захист фактично перетворюється на формальність: людина начебто має право не відповідати, але за це ризикує отримати негативну оцінку своєї поведінки.
Право не свідчити проти себе: що насправді гарантує закон?
В Україні право особи не свідчити проти себе має конституційний рівень захисту. Стаття 63 Конституції України прямо передбачає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів.
Ця гарантія деталізована у статті 18 КПК України, яка закріплює принцип свободи від самовикриття. Відповідно до неї жодна особа не може бути примушена визнавати свою винуватість або давати пояснення чи показання, які можуть стати підставою для підозри чи обвинувачення. Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри або обвинувачення та в будь-який момент відмовитися відповідати на запитання.
Окремо це право закріплене у статті 42 КПК України, яка визначає процесуальні права підозрюваного. Зокрема, він може відмовитися відповідати на запитання, давати пояснення та показання, а також вимагати негайного припинення таких дій у будь-який момент.
Важливо звернути увагу на одну деталь: закон не встановлює обов'язку підозрюваного пояснювати причини своєї відмови. Не потрібно доводити, що запитання слідчого є некоректними, що відповідь може нашкодити або що адвокат рекомендував зберігати мовчання. Достатньо самого волевиявлення особи скористатися своїм правом.
Це принципово відрізняє кримінальне провадження від ситуації, у якій людина повинна виправдовуватися за кожну свою дію чи бездіяльність. Підозрюваний не є учасником процесу, зобов'язаним допомагати слідству формувати доказову базу проти себе.
Чи може слідчий
записати мовчання до
протоколу як доказ?
Сам по собі факт відмови особи від надання показань може бути зафіксований у процесуальному документі. Однак це зовсім не означає, що така відмова набуває самостійного доказового значення.
Відповідно до статті 84 КПК України доказами у кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому законом порядку, на підставі яких встановлюються наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження.
Стаття 91 КПК України визначає обставини, які підлягають доказуванню, серед яких подія кримінального правопорушення, винуватість обвинуваченого, форма вини, мотив і мета, а також інші обставини, що мають значення для кримінального провадження.
У цьому контексті важливо розуміти: відмова відповідати на запитання не підтверджує жодної з обставин, які сторона обвинувачення зобов'язана довести. Вона не встановлює факту вчинення злочину, не підтверджує умислу, не доводить причетності до певної операції та не спростовує версію захисту.
Іншими словами, протокол може засвідчити, що людина відмовилася давати показання. Але він не може перетворити цю відмову на доказ того, що людина вчинила кримінальне правопорушення.
Особливо небезпечною є ситуація, коли у процесуальних документах використовуються формулювання на кшталт «підозрюваний відмовився пояснити очевидні обставини», «не зміг надати переконливих пояснень» або «ухилявся від відповідей на запитання». Такі характеристики можуть створювати враження, що особа повинна була пояснити певні факти, а її відмова свідчить про наявність чогось прихованого.
Проте кримінальне процесуальне законодавство не покладає на підозрюваного обов'язку усувати сумніви сторони обвинувачення. Якщо певна обставина не доведена, її недоведеність не може компенсуватися посиланням на небажання особи давати показання.
Коли статус свідка стає способом обійти право на захист?
Окремої уваги заслуговують випадки, коли особу спочатку допитують як свідка, а згодом повідомляють їй про підозру.
На практиці це може виглядати цілком звичайно: працівника підприємства викликають на допит щодо господарських операцій, фінансових розрахунків або взаємовідносин із контрагентами. Йому ставлять запитання про документи, підписання договорів, погодження платежів та спілкування з керівництвом.
Однак фактично інтерес слідства може бути зосереджений саме на діях цієї особи. Її відповіді поступово формують доказову базу, яка згодом стає підставою для повідомлення про підозру.
Проблема полягає в тому, що статус свідка передбачає інший обсяг процесуальних обов'язків, зокрема обов'язок давати правдиві показання, крім випадків, передбачених законом. Водночас стаття 63 Конституції України поширюється не лише на осіб, яким уже повідомлено про підозру. Вона захищає кожного від примушування свідчити проти себе.
Тому якщо відповіді на запитання можуть викривати саму особу, вона має право відмовитися від таких показань незалежно від того, чи набула вона формального статусу підозрюваного.
Для оцінки таких ситуацій важливе значення має постанова Верховного Суду від 30 липня 2026 року у справі № 766/1651/23, у якій розглядалися питання дотримання гарантій права не свідчити проти себе та допустимості отриманих показань. Принциповим у цьому контексті є те, що процесуальні гарантії не повинні залежати виключно від формального визначення статусу особи, якщо фактично її допит спрямований на отримання відомостей, здатних викрити її у вчиненні кримінального правопорушення.
Отже, не можна використовувати статус свідка як інструмент для отримання від особи інформації, яку вона могла б не надавати, маючи статус підозрюваного.
Пароль від телефону: чи зобов'язана людина допомагати слідству отримати доступ до власних даних?
Сучасне кримінальне провадження дедалі частіше пов'язане з цифровими доказами. Смартфон може містити листування, фотографії, банківські операції, робочі документи, геолокацію, контакти та доступ до корпоративних систем. Для слідства це потенційно важливе джерело інформації, а для власника вже частина особистого і професійного життя.
Тому під час обшуків правоохоронці нерідко вимагають надати пароль від мобільного телефону або іншого електронного пристрою. Виникає питання: чи є відмова повідомити пароль реалізацією права не свідчити проти себе?
Тут необхідно розмежовувати вилучення пристрою, його огляд чи технічне дослідження та примушування особи самостійно розкрити інформацію, яка може бути використана проти неї.
Сам факт вилучення телефону за наявності належних процесуальних підстав не означає, що власник зобов'язаний добровільно повідомити пароль або іншим чином допомогти отримати доступ до його вмісту. Так само відмова надати пароль не доводить, що в пристрої містяться докази злочину.
Водночас не варто стверджувати, що будь-яка вимога щодо надання доступу до цифрового пристрою автоматично є порушенням права на мовчання. Для правової оцінки потрібно встановити, на якій підставі діють правоохоронці, який саме доступ вони вимагають, чи передбачений законом відповідний обов'язок та чи не створюється таким способом примус до самовикриття.
Для захисту в таких ситуаціях важливо не змішувати два різні питання: чи мали правоохоронці право вилучити пристрій та чи мали вони право вимагати від особи повідомити пароль. Законність однієї дії не означає автоматичної законності іншої.
Нервування, мовчання та звернення до адвоката: що може довести поведінка під час обшуку?
Ще одна поширена проблема – спроби надати доказового значення поведінці людини під час проведення обшуку.
Наприклад, власник приміщення нервує, не бажає спілкуватися зі слідчими, телефонує адвокату, заперечує проти вилучення техніки або відмовляється пояснювати призначення окремих документів.
Чи може така поведінка свідчити про причетність до злочину?
Очевидно, що сама по собі – ні. Нервування під час обшуку не доводить наявності умислу. Звернення до адвоката не є ознакою приховування доказів. Відмова давати пояснення не підтверджує того, що особа має відношення до кримінального правопорушення.
Більше того, звернення до захисника є реалізацією права на професійну правничу допомогу, гарантованого Конституцією України та КПК України. Спроба представити таку поведінку як підозрілу фактично створює ситуацію, у якій особа ризикує отримати негативну оцінку саме за те, що намагається захистити себе.
Звичайно, інша ситуація виникає, якщо особа вдається до конкретних протиправних дій: знищує документи, пошкоджує пристрої, застосовує насильство або перешкоджає проведенню законної слідчої дії. Такі обставини можуть мати самостійне юридичне значення. Але їх не можна ототожнювати з мовчанням, відмовою відповідати на запитання чи бажанням скористатися допомогою адвоката.
Важливо, щоб сторона обвинувачення не підміняла встановлення конкретних фактів суб'єктивною оцінкою поведінки людини.
Хто повинен доводити
вину: підозрюваний чи
сторона обвинувачення?
Уся ця проблематика безпосередньо пов'язана з принципом презумпції невинуватості.
Відповідно до статті 17 КПК України ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення. Особа вважається невинуватою, доки її вину не доведено в порядку, передбаченому Кодексом, та не встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Стаття 92 КПК України покладає обов'язок доказування обставин, передбачених статтею 91 Кодексу, на слідчого та прокурора, а в окремих випадках — на інших визначених законом учасників процесу.
Це означає, що саме сторона обвинувачення повинна довести причетність особи до злочину. Підозрюваний не повинен пояснювати кожну обставину, яку слідство вважає підозрілою, спростовувати всі припущення або самостійно усувати прогалини у доказовій базі.
Наприклад, якщо прокурор стверджує, що певний платіж був частиною злочинної схеми, саме він повинен довести відповідні обставини. Відмова підозрюваного пояснювати призначення платежу не перетворює господарську операцію на злочинну. Якщо слідство вважає, що листування підтверджує домовленість про вчинення правопорушення, воно повинно довести автентичність повідомлень, їхній зміст, контекст та зв'язок із конкретною особою. Мовчання власника телефону не може замінити ці докази.
Інакше право на мовчання фактично втрачає будь-який сенс: особа повинна або допомогти слідству пояснити обставини, або ризикувати тим, що її відмова буде використана для підтвердження обвинувачення.
Що має враховувати адвокат?
Право не свідчити проти себе – це не просто формальна гарантія, про яку згадують на початку допиту. Це інструмент захисту, який має значення на всіх етапах кримінального провадження.
Адвокату важливо перевіряти не лише зміст показань, а й обставини їх отримання; встановлювати, чи не допитували фактичного підозрюваного під виглядом свідка; аналізувати, чи не використовувався примус для отримання інформації; звертати увагу на вимоги надати паролі та доступ до цифрових пристроїв; перевіряти, чи не намагається сторона обвинувачення надати негативного значення відмові особи від показань.
Якщо відмова від відповідей фіксується у протоколах або інших матеріалах провадження, важливо оцінити, чи не використовується вона надалі як аргумент на підтвердження винуватості. За наявності підстав захист може ставити питання про недопустимість доказів, отриманих із порушенням права не свідчити проти себе, та заперечувати проти використання таких відомостей під час судового розгляду.
При цьому мовчання не означає пасивності захисту. Адвокат може активно спростовувати версію обвинувачення, подавати докази, ініціювати проведення експертиз, допитувати свідків, оскаржувати процесуальні рішення та звертати увагу суду на суперечності в доказовій базі. Проте така активність є правом сторони захисту, а не обов'язком підозрюваного доводити власну невинуватість.
Мовчання не повинно ставати доказом того, чого слідство не змогло довести
У кримінальному провадженні мовчання нерідко сприймається як щось підозріле. Від людини очікують пояснень, аргументів, спростувань. Особливо тоді, коли слідство вже сформувало власну версію подій і прагне отримати від підозрюваного підтвердження її правильності.
Але кримінальний процес не повинен оцінювати людину за тим, наскільки охоче вона допомагає державі збирати докази проти себе. Його завдання встановити фактичні обставини кримінального правопорушення та довести винуватість особи належними і допустимими доказами.
Право мовчати не означає, що підозрюваний автоматично має рацію, а його версія подій не може перевірятися. Воно означає лише те, що людина не зобов'язана бути джерелом власного викриття.
Тому відмова від показань, небажання надавати пароль від телефону або звернення до адвоката не повинні перетворюватися на заміну доказам, яких бракує стороні обвинувачення.
Висновок
Зрештою, якість кримінального провадження визначається не тим, наскільки багато пояснень вдалося отримати від підозрюваного, а тим, наскільки переконливо держава здатна довести його вину без примушування людини свідчити проти самої себе. Адже право мовчати – це не можливість приховати правду. Це гарантія того, що правду не будуть здобувати ціною відмови людини від власних прав.